Хоспіс: між небом та землею

«Земне життя швидкоплинне. Здавалося б, проста, банальна фраза. Однак глибинна її суть відкривається або тим, хто стоїть на межі земного життя, або проводжаючим в інше життя … »

/ Онуфрій / Митрополит Харківський і Богодухівський

Хоспіс – останній будинок для людини з таким страшним і важко усвідомлюваним діагнозом «онкологія». Місце, де завжди знайдуть підтримку, розуміння, місце, де послаблять біль, що руйнує зсередини.

Хоспіс є порятунком для багатьох тисяч людей похилого віку, єдине бажання яких – жити. Жити без страждань, печалі, без постійної думки: «А що, якщо завтра …». Без страху опинитися неготовим. Хоспіс – проміжний шлях між сьогодні і завтра.

Поняття «хоспіс» вперше використали в 14 столітті у вигляді назви притулку, який християнські ордени надавали мандрівникам, ослабленим людям, тим, хто мав абсолютно різні проблеми, не пов’язані ніколи зі смертю. Від латині «Hospes» означає «гість і господар». До кінця 17 століття по всій Європі налічувалося близько 1000 таких хоспісів. Значення ж слова, про яке ми говоримо сьогодні, взяло початок у 19 столітті. З 1842 року Франція, потім Ірландія, Великобританія, Росія та інші країни стали використовувати поняття «хоспіс», як місце для безнадійних хворих. Безнадійних, але не покинутих …

На даний момент в розвинених країнах – Сполучені Штати Америки, країни СНД – хоспіси знаходяться на повному забезпеченні держави. Крім цього, кількість приватних хоспісів часом перевищує кількість державних, де паліативну допомогу пацієнтам надають за гроші меценатів, волонтерських та благодійних фондів. І не залежно від статусу хоспісу, допомога надається на вищому рівні. Літні люди не відчувають себе самотніми і покинутими, оскільки з ними щодня працюють психологи, приходять священнослужителі. Їх дуже часто відвідують родичі. В Америці під заступництвом хоспісів знаходиться 15% всіх невиліковно хворих людей.

В Україні не поширена практика приватних хоспісів, оскільки не всім пацієнтам приватна паліативна медицина по кишені. 80% існують за державні кошти, які, повинні помітити, теж обмежені.

У місті Харкові, на вулиці Луї Пастера, 4, знаходиться один з державних хоспісів для «особливих» людей – «Харківський Обласний Центр Паліативної Медицини». Протягом 17 років весь медичний персонал забезпечує комфорт, і полегшує біль тим, чий кінець очевидний. Засновник цього «особливого» закладу – Віталій Олександрович Екзархов – прагнув знайти рішення для неоперабельних хворих зі страшним діагнозом «онкологія». І він його знайшов – центр паліативної медицини. Як кажуть, «альтернатива евтаназії». Він зробив неоціненний внесок у розвиток центру, зібрав команду кращого медичного персоналу, яка щодня полегшувала біль сотням людей похилого віку. Зараз в «Харківському Центрі Паліативної Медицини» можуть отримати підтримку, і врятуватися від «гризучого» болю всі ті, хто залишився сам-на- сам з думкою про страшний кінець шляху.

У хоспісі, не покладаючи рук, працюють більше 100 людей персоналу, справжніх професіоналів своєї справи. І навіть не стільки медицина тут рятує пацієнтів, скільки психологічна підтримка, моральна підготовка, яку надають щодня лікарі, медсестри, церковнослужителі, волонтери. Робота в хоспісі має на увазі більше філософію, ніж медицину, тому що, знявши фізичний біль, ти не вгамуєш душевний. І тут потрібен особливий підхід, тактика розмови, особливий зв’язок з пацієнтом. Особливе душевне тепло, яке ти повинен передати пацієнтові. І все, що ти доносиш до людини, яка майже на межі, має бути щирим, бо тільки щирість вселяє надію і душевний спокій.

Незважаючи на те, що хоспісу на протязі багатьох років допомагають волонтерські організації, меценати, їм все одно потрібна фінансова підтримка, щоб поліпшити умови проживання та лікування людей похилого віку. Віталій Олександрович також готовий надати план для розширення хоспісу, якщо з’явиться фінансування. Це дуже важливе питання, бо на цей час є ціла черга людей, які не можуть сюди попасти.

Крім матеріальної допомоги, літнім людям в хоспісі потрібно просте людське спілкування, адже спілкування з медичним персоналом їм недостатньо, а у більшості пацієнтів немає навіть родичів. Вони самотні, їм страшно, боляче, їм потрібна підтримка з іншої сторони – з нашої з вами.

На даний момент волонтери Харківського Національного Медичного Університету здійснюють регулярні поїздки в хоспіс: привозять продукти, годують літніх людей, розмовляють, підтримують. І було б чудово, якби такі рейди здійснювали не лише волонтери одного університету, а й молоді люди з усіх університетів Харкова. Кожний з нас може їм допомогти. Адже, врешті-решт, хто, якщо не ми?

Вам також можуть сподобатися Ще від автора

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.