Ім’я цієї привабливої жінки з характером справжньої «залізної леді» уособлює славетну епоху розвитку вітчизняної художньої гімнастики. Ірина Дерюгіна звикла бути першою у спорті і не має наміру поступатися комусь лідерством на тренерській ниві.

– Наскільки популярна художня гімнастика сьогодні? 
– Досить сказати, що вона залишилася тим видом спорту, в який ведуть дітей. Одним із наймасовіших в Україні. Водночас художня гімнастика популярна і в усьому світі. Вона входить в десятку видів спорту, які дивиться,сприймає аудиторія. У нас дуже багато здібних дітей. Але немає залів. За всі роки незалежності жодного залу не побудовано, багато приміщень просто забирають. Ми тренуємося у залах, яким понад півстоліття. Висота там – 10 метрів, а потрібно – щонайменше 14.

– Відсутність умов для тренувань – проблема не лише гімнастики… 
– У світі існує кілька моделей піклування про спорт. Є китайська модель, коли держава бере на себе практично все. Є модель європейська, коли види спорту першої десятки, які цікавлять рекламодавців, просто забирають приватні особи і заробляють на цьому. А у нас залишилась радянська система. На словах ми рухаємося до Європи, а реально ще живемо в СРСР. Наприклад, в звичайному спортивному центрі – мінімальний оклад. За такі гроші ніхто не піде працювати. У спорті неможливо робити це 3-4 години й отримувати «копійки». Один з варіантів виходу я вбачаю в наданні федераціям своєрідного «поштовху». Наприклад, у деяких країнах дають бізнес, дарують готелі, щоб у федерацій були якісь додаткові джерела фінансування, і щоб не залежати від примх чиновників чи представників великого бізнесу, які сьогодні люблять, а завтра не люблять спорт. До того ж дуже погано впливає на фінансування затяжна війна на сході…

– Попри це підтримка необхідна саме зараз? 
– Так, нехай це буде звучати пафосно, але якщо нині спорт не підтримати, то ми його просто втратимо. Багато професіоналів просто їдуть від нас. Ми ж намагаємося зберегти все тут. Я працюю на Україну, але мені б хотілося, щоб і Україна іноді «спасибі» говорила: дітям, тренерам, які пашуть, як коні, вибачте на слові. Ось цього я не відчуваю. Зараз у нас є спортсмени, що на підході до світових п’єдесталів. Їм потрібно трохи допомогти, щоб у них виросли крила, щоб вони повірили в себе, у те, що потрібні своїй країні.

– Які якості цінуються у художній гімнастиці? 
– До збірної України потрапляють в першу чергу дівчата з неабиякою зовнішністю – високі, ставні, довгоногі. Шкода, що непересічна зовнішність не може зробити гімнастку примою. Тут потрібен ще й характер, і воля, і віра в те, що ти найкраща. Все, як в балеті: є прима, на яку ти дивишся, і вона викликає емоції. А є кордебалет, в якому всі балерини однакові і надмірних емоцій не викликають. За такої філософії я і виховую гімнасток: необхідно виділятися з «сірої маси», бути примою, обов’язково викликати неабиякі емоції, а інакше – навіщо все це? Наприклад, Анна Безсонова була вихована на цій філософії, була примою. Лідер нашої збірної Анна Різатдінова не мала таких зовнішніх даних, але її працездатність, готовність піти на жертви, аби досягти результату, сприяли її фантастичним результатам. І сьогодні вона є лідером не лише вітчизняної, а й світової гімнастики.

– Як проходить робота над репертуаром гімнасток, аби щоразу дивувати не лише вболівальників, а й суддів? 
– Створення репертуару, мабуть, найважча справа. За стільки років глядачі просто перенаситились різними гарними й не дуже постановками. Скажу так: над репертуаром працюють усі, але останнє слово завжди за мною. Наприклад, ось історія останньої постановки з м’ячем у нашій команді. У нас було декілька варіантів музики і мені подобався один варіант, а дівчатам – інший. Я два місяці просто воювала зі спортсменками і врешті таки домоглася свого. А ось із вправами для булав ми швидко знайшли компроміс.

– Про вашу суворість у роботі ходять легенди… 
– Нещодавно слухала інтерв’ю представників одного з видів спорту. Журналіст розмовляв з людьми, які, таке складалося враження, їхали швидше у розважальну подорож, аніж боротися за медалі… Для мене ж професійний спорт — це боротьба. Відчайдушна боротьба за медаль. Я своїх дітей виховую так: якщо не тягнеш на місце в трійці призерів, я краще візьму когось молодшого, буду віддавати свої знання тому, хто прагне перемагати. Для мене людина, яка не мріє потрапити в трійку перших – не спортсмен. Іноді в цих моментах я жорстка. Але по-іншому не можна. У нас, на жаль, втрачено дух спорту, втрачена ниточка мотивації, що веде до вершини. Діти не завжди хочуть напружуватися, працювати, боротися, робити якісь зусилля. Щоб це подолати, потрібно багато часу, треба брати наступне покоління і виховувати його по-іншому.

Джерело